Морський піхотинець Євген Дзись народився в селі Ксаверівка на Вінниччині, у день морської піхоти України — 23 травня. Після звільнення з російського полону, Євген проходить лікування і реабілітацію. Вдома його з нетерпінням чекають дружина, син та батьки.
Військовослужбовець захищає Україну з 2014 року у складі 36-ї окремої бригади, яка однією з перших прийняла удар повномасштабного російського вторгнення. Він був серед тих, кого росіяни взяли в облогу в Маріуполі. Довгий час вважався зниклим безвісти, але 21 вересня у складі групи з 215 осіб Євген повернувся в Україну. Це було справжнім щастям для його рідних.
Історію мужнього захисника розповіли мама героя пані Світлана та дружина Юлія.
«Євген був дуже активною дитиною. Товаришував із старшими хлопцями. Любив грати футбол. Завжди мені допомагав. В мене два хлопці. Вони справлялись і в городі, і по господарству. Коли синзакінчував школу, думав ким хоче стати. Вчився добре. Батько служив в МВС. Радив йти на службу в поліцію. Син думав, думав і вирішив бути військовим. Нам підказали, що в університеті ім. Т. Шевченка є військовий інститут. Загорівся, очі світились. Пригадую, в 11-му класі почав займатися спортом, щоранку бігати. Адже найголовніше потрібно було мати гарну фізичну підготовку, швидко бігати. І він всі спортивні нормативи виконав і всі тести здав успішно. Вступив до університету в 2009 році, а у 2014-му закінчив навчальний заклад. Відразу після закінчення навчання його відправили у Маріуполь. Він довго не зізнавався нам де він, що з ним. Все рідше приїздив додому. А ми намагались «не лізти в душу» і не допитуватись. Головне було знати, що він живий і все добре», — розповідає мама військового.
Євген Дзись у званні майора у квітні 2022 року Указом Президента нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Раніше, у 2020 році — Медаллю «За військову службу». Завжди сумлінно виконував свої обов’язки із захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України і був вірним військовій присязі.
В Миколаєві Євген зустрів свою другу половинку Юлію. Жінка пригадує, що навіть на першому побачені Євгена ввечері викликали на роботу. І вона тоді розуміла, що це не просто робота, а стиль життя.
«Для мене морська піхота – це як друга родина. Я знаю багатьох побратимів мого чоловіка. До війни він планував взяти відпустку і побути із родиною. Я саме тоді хворіла. А не так давно в нас народився син. Зараз малюку – 1 рік і 4 місяці. Востаннє він бачив тата, коли йому було вісім місяців. Мій чоловік дуже тішився, що має сина і разом зі мною брав активну участь у всіх тих безсонних ночах. Однак, 24 лютого він вже був у Маріуполі. Морська піхота перша прийняла на себе удар російської армії. Саме морпіхи перші понесли втрати, важко було змінити позиції. Вони тримали оборону скільки це було можливо. В перший день війни Євген телефонує мені і каже: «в нас син – щоб зі мною не сталося, збирай речі і виїжджай». Вже тоді мені було не по собі. Його друг вивіз нас із Миколаєва у Вінницю. Я отримувала від чоловіка короткі повідомлення. І навіть не знала, що вони збираються іти на прорив на «Азовсталь». Я спілкувалась із дівчатами, дружинами морпіхів ми створили окремий чат аби обмінюватись інформацією», — розповідає дружина бійця Юлія Дзись.
Юлія щомиті думала про коханого, як йому допомогти, слідкувала за новинами. Врешті, коли перебування на «Азовсталі» було вище людських можливостей — жінка почала бити на сполох.
«Я організувала перший мітинг у Вінниці в підтримку бійців на «Азовсталі». З чоловіком на той час зв’язувалась один раз в три дні, на пів хвилинки. Потім в нас проходили мітинги в Києві. Ми звертались до світової спільноти. Звертились до всіх, щоб нас почули. Коли почали домовлятися про евакуацію, я цього не знала. За три дні до того як їх взяли в полон, Женя зателефонував і сказав: «якщо я зможу я з тобою зв’яжуся».Російська сторона не всім підтверджувала статус військово полоненого. Євген вважався зниклим безвісти», — згадує Юлія.
Понад три місяці ні звістки, ні коротко повідомлення. Навіть в день обміну Юлія не могла повірити, що побачить свого чоловіка.
«Я знала, що він знаходиться в Оленівці. Проте, я до останнього не знала, що мій чоловік буде обмінений. Я їхала, щоб зустріти його побратимів і дізнатися якусь інформацію. І коли ми були на місці, ще довго чекали поки приїде автобус.Мені зателефонував невідомий номер і я почула голос свого чоловіка. Я просто плакала в телефон. Коли нарешті побачились, в мене були змішані емоції. Женя дуже змінився. Звісно втратив вагу. Ще на заводі «Азовсталь» вони недоїдали, всещо мали ділили між цивільними. Зараз мій чоловік знаходиться на реабілітації», — підсумовує Юлія Дзись.
Герой мріє якнайшвидше обійняти свого маленького сина.
